Поэзия

[Натэла]

Ночь, улица, фонарь, аптека,
Бессмысленный и тусклый свет.
Живи еще хоть четверть века -
Все будет так. Исхода нет.
Умрешь - начнешь опять сначала.
И повторится все, как встарь:
Ночь, ледяная рябь канала, аптека, улица, фонарь.
А.Блок

***
Мне твердят, что скоро ты любовь найдешь
И узнаешь с первого взгляда...
Мне бы только знать, что где-то ты живешь,
И клянусь, мне большего не надо!

Снова в синем небе журавли кружат...
Я брожу по краскам листопада.
Мне бы только мельком повидать тебя,
И клянусь, мне большего не надо!

Дай мне руку, слово для меня скажи...
Ты моя тревога и награда!
Мне б хотя бы раз прожить с тобой всю жизнь,
И клянусь, мне большего не надо!
Ю.Визбор

[Teona]

Люблю Львівську поетку Юлію-Ванду Мусаковську, не так давно придбала її книжечку, насолоджуюся час від часу.

Червоним по білому
Ці шляхи - заболочені, сіллю засипані й пилом.
Боронь Боже, колись отакими шляхами іти.
Білі мушлі - як леза.
І пишуть червоним по білому
наші ступні, шукаючи хід у ворожі світи.

Як повірити в себе, коли всі довкола не вірять,
і вгадати, куди перехилиться Долі вага?
А коли припече -
обернутися птахом чи звіром,
і щетину чи пір'я на душу вдягти без вагань.

Обіцяй мені:
не озиратись на тіні позаду.
Обіцяй ні на мить не спинятися, доки йдемо.
І, коли я впаду, - заховати мене, безпорадну,
аби хижі птахи не дістались очей і думок.

Небокрай ніби греблею стримує води червоні.
Обірветься - і хлине криваве світання на світ.
Надривається дзвін,
і ти знаєш, по кому він дзвонить...
Затамуємо втомлене дихання, доки живі.

На блакитній планеті, холодній, немов буцегарня,
утікає між пальці моє запізніле "зажди".

Доторкнутись би поглядом клятої fata morgana -
і в імлисте нікуди пустити її
назавжди.

Подаруй мені...
Подаруй мені стелю, коханий, а неба не хочу,
Тільки стіни міцні – і не треба просторів земних,
У недбалім узорі цеглин упізнаю твій почерк,
Наготу прикриваючи клаптями вицвілих снив.

Подаруй мені літери, милий, бо слів - забагато,
Як вервечку, торкатиму їхні байдужі тіла,
І молитимусь ревно до сонць на вітрилах фрегату,
Що тебе понесе крізь неспокій, немов криголам.

Подаруй тихі кроки свої на порозі неждано -
Їх відлуння миліше пасажів космічних музик.
Тільки мить сонцесяйну даруй, адже вічність – омана,
Я сповию цей промінь у спомин ,
допоки не зник.

Чотири стіни
Чотири стіни, і глухо неначе в танку,
і це фіолетове плаття старе, як світ
воно пам’ятає перші наші світанки,
де липи, немов обурені пуританки,
до нас простягали кістляві долоні віт

чотири стіни, і фото заплющить очі,
бо парко, бо тисне у скроні йому картон
і я забуваюся… просто забути хочу
неголені щоки, зовсім дитячий почерк
на шиї родимку, погляд, зухвалий тон

чотири стіни - коробка з-під черевиків,
з місцевої флори й фауни - цвіль та міль
і пилом осядуть спогади на повіки…
нечувана річ - довіритись чоловіку
і Шляхом Чумацьким
пустити його
по сіль

[Teona]

Так же люблю творчество Михаила Янчука.
Этот стих возможно читали многие, н-лет он гуляет по нету, но бесспорно один из лучших.
Ангел потерявшихся собак
А с виду фруктик тот ещё он был -
Бескрыл, небрит, без каменной скрижали.
На небесах его, видать, прижали -
За то, что очень землю полюбил.

Но слишком знал людей, чтоб им помочь -
И много лет на каждой части суши
Он возвращает в рай собачьи души
Сквозь безысходность воющие в ночь.

Гроза катилась, струями хлеща -
Противовесом глыбе мирозданья
Он прикрывал дрожащее созданье
Полой когда-то светлого плаща.

И я, подумав - это, видно, сон,
Сказал ему, помягче сделав рожу -
Ты спас щенка - и мне поможешь, может,
Ведь я внутри такой же, как и он.

Застыли, намокая под дождём.
Он буркнул - ты не мой клиент, вообще-то.
По вашей части есть другие где-то.
Но если просишь, так и быть - пойдём.

В чернильности подъездной темноты
Он передал мне дар - живой комочек,
И позвонив - растаял в пасти ночи,
А двери - вся в слезах - открыла ты.

Ну вот - смеёшься - "врёшь ты всё, дурак!" –
Опять не веришь моему рассказу...
Я не встречал его с тех пор ни разу –
Он ангел потерявшихся собак.

Надрывная нирвана
Прозревши вечность грушевой спирали -
Взорвать её, перетерпев накал!
Ползти на крыльях, перья выдирая
Сквозь злую нескончаемость зеркал.

Обугленность в текучесть переплавив,
Давиться жиром собственной души,
Неполноту распятием исправив -
Размыть себя в ниспосланной тиши.

Уйти не встав, и больше не рождаться
В том мире, что проклятьем заклеймён -
Но до смешного горько обрыдаться
Над всепересечённостью времён.

[Ксения]

[quote="Teona"]Люблю Львівську поетку Юлію-Ванду Мусаковську, не так давно придбала її книжечку, насолоджуюся час від часу.

І я її люблю.

* * *
незабуті слова обертаються тінями поночі
на пошерхлих вустах залишається присмак золи
так вмирають дерева уже не благаючи помочі
так ідуть від людей із якими життя прожили

ці слова проступають на шиї синявими жилами
у долоні неначе в колисці гойдаються і
за неписаним правом себе наречуть старожилами
і примусять увічнити кроки кульгаві свої

***

перегоріли жили
вичах крок
змаліли тіні по той бік екрану
там дівчинка із картами таро
деревам тайкома бинтує рани
там дівчинка із голосом дощів
викохує розгнуздані тотеми
підгледів –
спантеличено мовчи
усе що скажеш – буде не до теми
усе що скажеш буде пустодзвін
удавані роз’ятрені мінори
а дівчинці зриває do the swing
і буйствують розгойдані сонорні
півцарства за беззахисність шипшин
за пальці
балерин і самураїв
сьогодні грифель знаджує - пиши
а завтра вщент цю партію дограємо
гілки-зап’ястя
пестощі оси
і перестиглі очі ніби сливи
коли між титрів збліднуть голоси
прокинешся
навряд чи
ні
можливо


Альбомна лірика
© Юлія-Ванда Мусаковська, 31-05-2010
В альбомі давно не зосталося лірики.
У ньому розкидані вибухи, постріли.
Солдати любови посіяли кості,
та нікому скласти для них панегірики.
Прогіркле чорнило під шкірою досвідом.
Ти, свідку живучий, зостався на варті.
За ватрою злодії ріжуться в карти,
Месія спочив, аби встати удосвіта.
Де ті, що впізнають Його серед натовпу?
Папір затоптали ходою поважною.
Цілунки найкраще писав Караваджо –
не втримати пензля руками брунатними.

Порізалась. Арія пальців заюшених.
До крові. Співає червоне по білому.
В альбомі вітри таборище розбили –
неспокою їхнього нам не порушити.


четвер нескоєних дурниць
© Юлія-Ванда Мусаковська, 08-01-2010
1

четвер ніби знак на дорозі стоїть
ступаємо крок від любові до завтра
міняти замучився маски свої
настирний фантом
і незримий співавтор

розсипався болем незбираний сміх
дурниць непростимих
яких ти не скоїв
безумні озера пробачень моїх
зарослі гінкою як сум осокою
мовчання не зцілить замлілі думки -
надійде в конверті надісланий постріл
розбийся
розсипся на сотні шматків
забрьохавши прахом і настрій і постіль

а янгол несе кавуна як на глум
між клаптів гіркого мов опіум диму
завія піде як брехня по селу
залишивши глицю і лиця блідими


2

здається - забула
забила гвіздки
розтерла на пил і не згадую всує
і світ позіхає мов капосний кіт
вмліває
під пальцями Кейко Мацуї

і хоч розриваються скроні від куль
замерзли у склі посинілі кульбаби
я вірю у твій заборонений культ
в примарної плоті невипиті барви

як миша по тиші - шкреби не шкреби
в шухляді ув’язнені вірші
цейтноти
чудний відголосок твоєї журби
дражнитиме слух непозбавлений цноти

дощі у четвер не врятують душі
мовчи –
у кишені не втримати шила
розгулюють голі по кухні чужій
слова
із якими вона согрішила

[Ксения]

Ще трохи поезії.

На видих і на вдих
© Юлія-Ванда Мусаковська, 29-10-2008
Немає страху.
Ця любов – свята.
Вода, що стала соком винограду,
хлібина, що живитиме до ста -
чи довше.
Без офір і без підстав.
Посвята тіла – і таємна зрада,

зухвала зрада всім чоловікам,
які могли б колись мене жадати,
і тим жінкам, яких би ти торкав.

Пульсує серце - вирвана чека…
У цій безкровній битві ми – солдати,

зоставлені на полі тет-а-тет,
розгублені - без досвіду чи зброї.
Вагань ворожих юрмище густе,
та кислуватий смак аліготе
і скибка, переламана надвоє -

божественна провізія для тих,
кому земного нічого втрачати.
До скону залишатися на чатах,
любити – і на видих, і на вдих.

Країна мандаринових дерев
© Юлія-Ванда Мусаковська, 07-10-2008
а нас дурили мандаринові дерева,
а ще бананові ховали в лаполисті.
над мінаретом застигали білі мрева:
і нам ввижалися то гарпії, то леви -
і Пам'ять танула у далечі імлистій,

чи забувалася за трубкою кальяну
і, зір утішивши гаремним диво-танцем,
до раю линула замріяна і п'яна...
а я носила біля серця згадку тьмяну,
як ти ставав моїм обранцем, а не бранцем,

і між дерев я одягла твої кайдани,
що діамантами під місяцем блищали:
солодкий жереб - не шайтаном - небом даний?
та не для мене! - так негадано-неждано
у скроню думка, наче влучили з пищалі...

і важко гепають об землю мандарини,
неначе сонця, чи то ангели безкрилі,
голодний гріх кусає лікті та коліна,
лютує демон, і тече отруйна слина:
такий банкет - запеклі грішники на грилі!

зелену хустку, як бажання безнадійне,
скидаю геть - мені не бути серед гурій...
дарма провадити сльозоточиві війни,
деревам падаю безпам'ятно в обійми -
нехай вони мене в останній раз обдурять.

Черевички зі шкіри дракона
© Юлія-Ванда Мусаковська, 27-12-2007
Черевички зі шкіри дракона -
ні за що загубили тварину...
Закривавлено обрію контур.
Ще лускату оплакує спину
і за крил його помахом гордим
ще ридає розпатлане сонце,
птахозвірів розгублені орди
скавулять за своїм охоронцем…

Ти і сам не задержиш сльозину,
що впаде, наче камінь коштовний, -
пазурами, вогнем, до загину
боронити він був би готовий…
Але вибрав зрадливий володар
білорукі розбещені ночі, -
переївши плодів насолоди,
срібну шкіру покраяв на клоччя

Ще не все, горезвісний герою,
Не спочине у злагоді серце -
завтра шубу з печерного троля
забагне кровожерна принцеса…

[Teona]

Ксения,

І ще трохи Янчука...
Старый ангел
Я тоже был когда-то молодым -
Да наливай - мне уж давно всё можно -
Что богосозданно, то не безбожно.
Его глаза застлал архейский дым,

Покрыв собой их голубую сталь,
Но в голосе не прозвучало стали -
Я знаю, почему тебя прислали -
И хрен им всем - вот так и передай.

Пока могу - на небо не вернусь -
Земною ахиллесовой пятою
Я болен - перед грубой красотою
Земли - ничто их утонченность чувств.

Хотя, оно, конечно, как кому -
Тех сопляков из ангельских пристанищ
И калачом нирваны не заманишь
На долгий срок в телесную тюрьму.

Я выбрал путь - земное мой причал.
Бывает, что в мои стучатся двери
За помощью - ты даже не поверишь,
Каких людей я небу возвращал.

Когда вверху к душе теряют нить -
Приходят сами за моим советом.
Я помогаю, чем могу - за это
Они дают мне здесь спокойно жить.

На небе всемогущи - нижний мир
Лишает их заоблачного дара.
Я видел всё, но нашего кошмара
Не променяю на небесный пир.

Мне в кайф тут быть - и сердцу горячо
Таскать каштаны душ из преисподних.
Я только что оттуда - и сегодня
Я счастлив - лей на посошок еще.

Ну всё - иди, с собою не зову -
Ты видишь сам - несладко против правил.
И двери закрывая, вдруг добавил -
Но если что - ты знаешь, где живу.

[Feodor]

Мой самый любимый сонет Камоэнша (XXXVI):

Tomou-me vossa vista soberana
Aonde tinha as armas mais à mão,
Por mostrar a quem busca defensão
Contra esses belos olhos, que se engana.

Por ficar da vitória mais ufana,
Deixou-me armar primeiro da razão;
Bem salvar-me cuidei, mas foi em vão,
Que contra o Céu não vale defensa humana.

Contudo, se vos tinha prometido
O vosso alto destino esta vitória,
Ser-vos ela bem pouco está entendido.

Pois, inda que eu me achasse apercebido,
Não levais de vencer-me grande glória,
Eu a levo maior de ser vencido.


Я бросил щит, едва был начат спор, —
Гордец, обезоруженный мгновенно,
Я понял вдруг, что не избегнет плена,
Кто вызовет на бой ваш дивный взор.

Вы только отягчили мой позор,
Мне на раздумья время дав надменно.
Я бился храбро, но признал смиренно,
Что глаз таких всесилен приговор.

И, покорен красавицей строптивой,
Я уступил необоримой силе.
Судьба слепа, и слеп ее закон.

Но небо мерит мерой справедливой:
Вам славы нет, хотя вы победили,
Но слава мне, пускай я побежден!

(Довольно свободный перевод Вильгельма Левика)

[Натэла]

В ночи, когда уснет тревога,
И город скроется во мгле —
О, сколько музыки у бога,
Какие звуки на земле!

Что буря жизни, если розы
Твои цветут мне и горят!
Что человеческие слезы,
Когда румянится закат!

Прими, Владычица вселенной,
Сквозь кровь, сквозь муки, сквозь гроба —
Последней страсти кубок пенный
От недостойного раба!
А.Блок

[Монекинеко]

Евгений Лукин
В юдоли, где мы обитаем,
любое деяние — зло.
А я уродился лентяем —
и, стало быть, мне повезло.

*****************
История, достойная Рабле:
бросались крысы в водяную муть.
И столько было их на корабле,
что он внезапно перестал тонуть.
Вокруг меня мильён крысиных морд,
и в зеркале такой же мизерабль.
Вот хлынем мы однажды через борт —
тогда, глядишь, и выплывет корабль.
**********************
ПРАЗДНИКИ
Вроде бы и пить уже невмочь,
но попробуй график поломай:
кончилась Вальпургиева ночь —
а за нею сразу Первомай!
**************
Зачем, скажи, крамольну оду
слагал ты, дерзостный юнец?
Ну получили мы свободу —
и осознали наконец,
что только будучи рабами
творили славные дела…
И ловим праздными губами
утраченные удила.
*******************
АРИСТОКРАТ

(декламируется надменно)

Когда среди родных равнин
парткомы рушились,
во мне проснулся дворянин —
во всеоружии-съ!
Теперь, не в силах пренебречь
дворянской честию,
за непочтительную речь —
по морде съездию!
****************
Уронили мишку на пол,
оторвали мишке лапу.
Так и мы вот понемногу
за ногой теряем ногу.

[Монекинеко]

http://www.youtube.com/watch?v=PEp8oEMa4Xc Стих о женской доле /// ПОЭТ И ГРАЖДАНИН

[Giorgio]

Моє...

Ти, насінинка мого божевілля
І незворотній вкрадений мій сон.
З отрутою у срібній чаші зілля
Розбитий мого серця камертон.

Все небо вже палахкотить грозою
Трояндові пелюстки наче сніг
Твої сліди так манять за собою
В химерних лініях заплутаних доріг.

Знайду чи ні, чомусь не так важливо
Я просто хочу зрозуміти світ.
Чи стану, хочу знати я, щасливим
Чи вирвусь за тенет колючий дріт.

Ти, насінинка мого божевілля,
За небокрай відчинене вікно.
Тобі несу я пуп"янки розцвілі
І моїх роздумів настояне вино.

Ти відчуваєш пахне як жасміном?
А в танці як звивається гроза?
Ти бачиш спалах в небі чорно-синім
Сліпуче випалив твоє ім"я?


UPD: Teona люб'язно підказала що можна вдосконалити, за що я тобі ще раз дякую! це присвята людині, яка вже довго морочить мені голову, але сама людина не в курсі, що то присвята

[Teona]

Giorgio,

[Юлиана657]

ЮРА! Так ты - ПОЭТ!
Восторги и мои

[tumannost]

Юра, дуже зворушливо.

Мне нравится.

Я тоже на днях

Лето – босые пятки, лето – мягкое сено,
Странные игры в прятки, сосен стройные стены.
Лето – зыбкая дымка, лето – ночь и гитара,
Рядом твоя улыбка, мы – половинки, пара.
Лето – летим куда-то, вниз с высоты, с разбега,
Переплетение взглядов, вечное альфа…омега…
Лето ночей коротких, лето падений звездных,
Прикосновений робких, и пробуждений поздних.
Лето – вино поэтов, глаз опьяненных вишни…
Мы с тобой – двери в Лето, даже слова излишни…

=====================

Подойди ко мне поближе,
Чтоб глаза в глаза… бездонно,
Я часам шепну: - Потише…
Не стучите монотонно…
Мне в твоих объятьях таять,
Замедляя бег столетий,
Терпким послевкусьем чая,
Череду рассветов встретить.
Промелькнут калейдоскопом
Наши звезды, наши луны,
Все стирая… Кто я? Кто ты?
Почему мы будто струны?
Ждали рук прикосновений,
Чтобы слиться в чистом звуке,
Отдаваясь без сомнений,
То ли неге, то ли муке.

[Юлиана657]

http://www.youtube.com/watch?v=PEp8oEMa4Xc Стих о женской доле /// ПОЭТ И ГРАЖДАНИН

ЭТО КЛАСС!